Майже на Межі можливостей

Еммануель Морено Лопес, Мексика

Ця робота народжена з глибоко особистого досвіду: мій батько, мої бабуся і дідусь жили з діабетом. Коли я ріс, спостерігаючи, як вони кожен день справляються з цими цифрами, з цим мовчазним стресом, це залишило в мені слід. Їх досвід став одночасно джерелом натхнення і нагадуванням про те, що битва ведеться не тільки в тілі, але і в розумі.

"Майже на межі" прагне візуально представити постійне занепокоєння, яке відчувають багато людей з діабетом, контролюючи свій рівень глюкози. У композиції використовуються накладання обличчя і руки, щоб передати замішання, психічний тиск і відчуття того, що ти в пастці декількох думок одночасно. Ця фрагментація відображає те, як розум поділяється на страх, неспокій, фрустрацію і самоконтроль.

Драматичне використання червоного та синього символізує дві протилежні сили: червоний - тривогу, стрес і терміновість, в той час як синій передбачає спокій, контроль і клінічну відстороненість. Ці протилежні енергії стикаються всередині пацієнта, представляючи внутрішній конфлікт, який виникає ще до того, як він бачить результат.

У центрі глюкометра відображається значення 127 — цифра, технічно знаходиться в межах норми, але дуже близька до порогового значення. Ця близькість породжує реальну і постійну тривогу: страх того, що ось-ось щось піде не так. У багатьох людей з діабетом кожне вимірювання може викликати думки про вини, розчарування або страху втратити контроль. Таким чином, пристрій стає емоційним символом, а не просто медичним.

Численні роздачі підкреслюють повторюється, майже нав'язливе дію тестування — необхідну рутину, але виснажливу розум. Фрагментоване особа відображає емоційну ідентичність пацієнта: зовні спокійний, але внутрішньо розділена занепокоєнням.

Цією статтею я прагну висловити, що занепокоєння людей з діабетом не завжди викликано поганими результатами, а постійною можливістю перейти цю межу. Життя "майже на межі" — це психічний стан, щоденне нагадування про те, що навіть найменша зміна може призвести до серйозних наслідків. Ця робота закликає до співпереживання, розуміння і візуалізації цього невидимого тиску.

Тихе Мужність

Канджари Суппавиттайя, Таїланд

Життя з цукровим діабетом 1 типу лягає невидимим тягарем — будучи пацієнтом з СД1 більше десяти років, я прийшов до усвідомлення того, що ідеальний контроль над собою кожен день практично неможливий. Постійне усвідомлення необхідності контролювати рівень цукру в крові, введення правильних доз різних типів інсуліну, управління підвищенням і зниженням рівня цукру в крові та прийняття сотень інших рішень, пов'язаних з діабетом, — на додаток до всіх звичайним рішенням, які кожен вживає щодня, — створюють відчуття “ніколи не закінчується чергування" і тривогу, яка виходить зсередини.

Незважаючи на те, що я отримав величезну підтримку від своєї сім'ї, однолітків і медичного персоналу, все ще бувають моменти, коли я стикаюся з соціальними ситуаціями і тиском нерозуміючих очей і вух. Я вдячний за можливість поділитися своєю історією T1D, але необхідність постійно спілкуватися з усіма, хто бачить мій стан, — щиро сподіваючись, що вони зрозуміють, та іноді не звертаючи уваги на тих, хто цього не розуміє, — нездоланна. Неправильні уявлення інших людей і образливі пророкування про моє майбутнє часто заподіюють біль і іноді змушують мене відчувати невпевненість, незважаючи на те, що я дуже вірю в себе і свої здібності.

Зрештою, життя з T1D - це не просто управління цифрами, це пошук балансу, життєстійкості і прийняття. Що стосується мене, то моїм першим кроком було прийняти себе такою, яка я є, і сказати собі: "Так, у мене діабет, і я буду добре жити з цим". І це саме те, що я робила досі. Те, що я сам був пацієнтом і бачив те, чого багато хто, можливо, не бачать, перетворило мене сьогодні в працьовитого і чуйного студента-медика третього курсу. Я все ще відчуваю деякі страхи, але я знаю, що внутрішня сила і підтримка нашого світового співтовариства по боротьбі з діабетом допоможуть мені подолати всі. Я сподіваюся прожити гідне життя для себе, маленької 10-річної дівчинки, і для всіх вас, мої улюблені друзі.

Такий маленький, такий великий

Ірен Котронео, Італія

Кожен раз, коли я дивлюся на свою візок з інсуліновою помпою, я думаю про той факт, що це неймовірно маленький елемент, який підтримує в мені життя. Такий маленький і крихкий, але такий великий і необхідний. Велике, тому що це моя перша потреба і це другий головний герой мого життя після мене самого. Іноді мені здається, що виходу немає, і я панікую. Іноді діабет - це просто звичайна завдання. Мені часто доводиться нелегко, але я продовжую йти вперед. Так воно і є.

Невидимий Вага

Більма Тахто, Боснія і Герцеговина

Моя історія діабету.

Як фармацевт, я кожен день зустрічаюся з людьми, що живуть з діабетом. Кожна розмова, кожен питання, страх або сподівання, якими вони діляться, залишають у мені слід.

З часом я зрозумів, що діабет - це не тільки фізичне захворювання, але й емоційне подорож, що вимагає мужності, терпіння і стійкості. Як художник-самоучка, я намагаюся втілити ці емоції у фарбах. Так насправді народилося моє мистецтво. Це візуальне вираження діабету і тривоги, суміш темряви і світла, боротьби і надії. Це відображає невидиму сторону діабету, тривогу, невидимий вантаж невпевненості, але також і світло надії, котрий ніколи не згасає.

Отже, будь то моя робота фармацевтом або за допомогою фарб і мазків пензля, моя місія залишається незмінною: допомагати, розуміти і пропонувати підтримку.

Цією роботою, створеною для кампанії "Це діабет", я хочу показати, що співпереживання і розуміння можна виразити не тільки з допомогою медицини, але і за допомогою мистецтва.

Голоси Всередині

Навельес-Ла-Роза, Італія

"Голоси всередині" народилися в результаті мовчазної слухання тих, хто кожен день живе з діабетом. За кожним актом контролю ховається всесвіт думок, занепокоєння і крихкої рівноваги. Це данина поваги тим, хто в тиші зустрічає свою битву обличчям до обличчя, перетворюючи біль у мужність і усвідомленість.

Це витвір мистецтва відбиває внутрішній діалог людей, що живуть з діабетом, захворюванням, яке виходить за межі тіла і проникає в розум. Голоси, що виникають навколо особи, символізують постійну тривогу із-за необхідності контролювати ситуацію, страх несподіваних змін і втома, що виникає із-за постійної необхідності залишатися напоготові.
У спокійному, просветленном особі в центрі ми бачимо спокійну силу тих, хто день у день вирішує дивитися в обличчя своєму положенню усвідомлено і з гідністю.Контраст між темрявою і світлом виражає внутрішній шлях між емоційним хаосом і пошуком рівноваги.

Це запрошення зазирнути за межі хвороби — усвідомити невидиму, але глибоку боротьбу, яку багато ведуть, і перетворити страх стійкість.

Відродження з Темряви

Diego Berzagui, Brasil

"Відродження з тьми" зображає подорож тих, хто живе з діабетом, первісну темряву, страх і біль, що відбиваються у очах, але також і вибух фарб, який виривається з свідомості, коли людина виявляє, що можна жити повноцінно. Серце на грудях символізує любов, яка зберігається навіть перед особою обмежень, в той час як органічні форми, що виходять з голови, уособлюють надію, дисципліну і розквіт нового життя.

Твір мистецтва нагадує нам, що діабет - це не кінець, а запрошення заново винайти себе, харчуватися усвідомленістю і відродитися в кольорі, рівновазі і життєву силу.

День поганий зачіски, леді

Лінда-Чан, леді дня поганий зачіски

Страждаю діабет 33 роки, втрачаю зір. Я вийшов на пенсію з-за депресії і поганого самопочуття в 55 років. Я відвідував уроки малювання і тепер роблю позначки і бачу зображення всередині них. Невдалий день з волоссям - це коли справи йдуть неважливо, коли відчуваєш, що волосся або, в даному випадку, діабет - це єдине, що визначає тебе, з-за постійної необхідності справлятися з цим станом і постійних зусиль, усвідомлення і печалі, які можуть захлеснути, як би сильно ти не старався.

Діабет призвів до втрати зору, проблем з серцем, захворювань нирок і невропатії, оскільки весь цей час я мав потребу в інсуліні....Тепер у мене постійний монітор, і це змінює моє життя.

Дихає мені в потилицю

Джемма Олівьері, Італія

Жити з діабетом 1 типу — значить постійно тягати на собі зайву вагу - чиясь присутність завжди стоїть у мене за спиною, дихає мені в потилицю. Це занепокоєння з-за кожного прийому їжі, кожного числа, кожного вечора. Насправді воно ніколи не проходить.

Я живу з цим з 2019 року і більшу частину часу все ще ненавиджу це. Це здається нав'язливим, важким — щось, що краде мою свободу і наповнює кожен момент занепокоєнням. Іноді це зводить мене з розуму, це постійне дихання нагадує мені, що я ніколи не буваю повністю вільний.

Але я знаю, що не можу повернутися. Єдиний шлях вперед - продовжувати йти, залишаючи це прямо за собою. Не як ворог, а як впертий попутник — з яким я поступово вчуся жити, на одному диханні, крок за кроком.

Тим не менш, я Росту (З допомогою інсуліну).

Лінда Браун-Брістоу, Барбадос

Діабет навчив мене жити поруч з тихим гулом тривоги, цифрами, голками, питаннями "що, якщо", злетами і падіннями. На цьому автопортреті я простягаю руку і підтримую іншу, тримаючи палицю з цукрової тростини, яка розпускається в квітку. Цвітіння - це зростання, м'якість і надія; посох сповнений рішучості. У мого стегна лежить інсулінова ручка - постійне нагадування про моє важкому становищі, але також і компаньйон, який пригнічує страх, щоб я могла продовжувати рухатися вперед з позитивом.

Батько діабету

Isabelle Isa Kristin Steineck, Sweden

Уявіть, що вам приходиться давати дитині ліки кожен божий день, знаючи, що їх дуже багато може бути небезпечно, а надто мало - загрожувати життю. Це повсякденна реальність для батьків дітей, що живуть з цукровим діабетом 1 типу.

Управління інсуліном - складна і невпинна завдання. За кожною дозою варто ретельний розрахунок, постійний контроль і глибока турбота. І, несучи цю медичну відповідальність, ці батьки також просто намагаються бути звичайними мамами і татами.

Як лікар, я зустрічаюся з багатьма з цих батьків у своїх роботах. Ось чому я хотів створити цей малюнок — на честь того, що вони роблять. Я сам теж живу з діабетом 1 типу, і коли я був дитиною, саме мої власні батьки звалили на мене це величезний тягар.

Восьминоги

Айсі Симге Салман, Італія

На цьому малюнку зображений восьминіг з цукровим діабетом 1 типу, службовець яскравою метафорою багатозадачності життя з цим захворюванням. Кожна з восьми рук octopodiabetes тримає діабетичне пристрій, що символізує постійне урівноваження і розумове навантаження, які необхідні при лікуванні діабету 1 типу. Octopodiabetes носить синю капелюх і ширяє на космічному тлі. Синій капелюх не тільки символізує обізнаність про T1DM, але і відсилає до "Синьої капелюсі" з методики навчання шести капелюхів мислення, символу організації, рефлексії та контролю над процесом мислення.

Я вважаю, що діабет 1 типу багато чому навчив мене з самого дитинства. Сьогодні, як викладач, я відчуваю, що повинен навчити своїх студентів та інших людей, що таке діабет 1 типу, а що ним не є, підвищити обізнаність, особливо коли вони питають про моїх діабетичних пристроях. За допомогою цього малюнка " я хочу показати, як люди з цукровим діабетом 1 типу справляються з тривогою і складнощами, проявляючи стійкість, адаптивність і усвідомленість.

"Одного разу вранці, коли я прокинувся від своїх неспокійних снів, я виявив, що перетворився в просторі універсального восьминога". (Перефразована відсилання до "Метаморфози" Франца Кафки *)